Користувач:ShcherbinaDaria

Жеребкіна Ірина Анатоліївна

– директорка Харківського центру гендерних досліджень, основна редакторка журналу «Гендерні дослідження» та професорка  кафедри теорії культури та філософії в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна. До сфер діяльності доктора філософських наук входять: сучасна філософія політичної думки, гендерна та феміністська теорії, філософська антропологія та деконструкція політичної антропології дорадянських та пострадянських суспільств феміністського характеру. 
   Першою серйозною спробую впровадити феміністичні ідеї в сучасне українське суспільство і, зокрема, в академічні сфери, було створення Центру гендерних досліджень, що був заснований у 1994 році Сергієм та Іриною Жеребкіними в Харкові. Засновник і  директор  центру, Ірина Жеребкіна, філософ з особливим зацікавленням постмодернізмом, приїхала з Москви, де  працювала в Інституті філософії  Російської Академії Наук. Ірина Жеребкіна вивчала філософію в Києві і на початку 1990х років займала посаду в московському Інституті Філософії. 
   Центр є незалежною жіночою дослідницькою організацією та пізніше після створення був пов’язаний  з Харківським державним  університетом. Головними напрямками діяльності центру є літературна критика, психоаналіз та філософія постструктуралізму.
   Спочатку він мав тісні контакти з Московським центром гендерних досліджень та іншими подібними центрами в Росії, але згодом була також розроблена низка контактів в межах України. 
   Після декількох років існування Харківський центр заявив про необхідність розвитку постмодерністського підходу, літературної критики і сучасних феміністських теорій. Саме з позиції постмодерністської феміністичної  критики Ірина Жеребкіна написала свою книгу «Жіноче політичне несвідоме», видану в Харкові в 1996 році  російською мовою.
   Використовуючи  ідеї Лакана, Фуко и Деріда, а також сучасних західних феміністок, вона зробила першу серйозну спробу  критики українського націоналізму і  основного пострадянського політичного дискурсу з точки зору фемінізму. Аналізуючи різноманітні види історико-культурного матеріалу (наприклад, українську класичну поезію і прозу, історію жіночого руху початку 20 століття і документи сучасних жіночих конференцій), Жеребкіна продемонструвала історичну особливість в ідеології  українського жіночого руху, що визначається націоналізмом.
   Згідно її головної ідеї, одержимість націоналістською  ідеологією не дозволяла українським  жінкам-лідерам викладати проблеми з точки зору  фемінізму, описувати особливі інтереси жінок і захищати  їхні права. Пріоритет жіночих проблем був згублений, принесений в жертву нації. Згадуючи  зображення  жінок в поезії Тараса Шевченка, вона особливо підкреслила важливість образу «зґвалтованої матері» - української жінки, зґвалтованої москалями. Поезія Тараса Шевченка, одного з основоположників української літератури змальовує  пробудження української національної свідомості.
   За  словами І.А. Жеребкіної, образи Шевченка, жінки,  що стали  жертвами, були визначальними  в процесах формування національної ідентичності, оскільки  Україна, на той час, символізувалась образом «зґвалтованої  матері». Національна ідентичність сформувалася як спосіб протидії Росії. Цей вид постколоніальної ненависті до домінуючого образу можно розглядати в якості основного ресурсу для політики національної  ідентичності в сучасній Україні. 
   Внесок І. А.  Жеребкіної в український фемінізм був суворою критикою державного націоналістичного дискурсу і чіткою ідентифікацією фемінізму в Україні з радикальною опозицією домінуючій  ідеології і політиці. Ця політична  позиція одразу дала Харківському центру гендерних досліджень маргінальний статус в українському жіночому русі, а також в академічному житті. 
   З іншого боку, стратегія дистанціювання від сучасного жіночого руху була, звичайно, достатньо свідомим вчинком. Жеребкіна прагне говорити мовою сучасних західних  феміністок, и хоча вона іноді критикує західно-центровані підходи з позиції східноєвропейської жінки, її теоретична позиція, без сумніву, визначається  застосуванням деконструкції і інших потужних інструментів західного філософского дискурсу до матеріалів  української культури.
   Протягом  останніх  десяти років центр щорічно проводив  літню школу, що спеціалізується  феміністськими  дослідженнями для учасників  колишніх республік Радянського союзу.  Російська продовжує бути головною робочою мовою даної літньої школи, яка кожного року проводиться в АР Крим. В центрі публікується єдине видання на гендерну тематику не тільки в Україні, але й у всьому пострадянському просторі - російськомовний журнал «Гендерні дослідження». 
    Центр також редагує книги, загалом переклади західних феміністських праць та монографій авторства Ірини Жеребкіної. Позиція І. Жеребкіної відрізняється від проектів інших подібних центрів, адже вона свідомо позиціонує себе поза дискурсом національного фемінізму. Вона не визначає українське походження об’єкту своїх досліджень, надаючи перевагу наступним альтернативам: пострадянські країни, СРСР, перехідні суспільства і т.д. 
   І.А. Жеребкіна не приєднується саме до українського фемінізму, притримуючись дистанції від його традиційних положень. На відміну від її українських колег, вона з деяким скептицизмом ставиться до можливості незалежного феміністського руху та гендерних досліджень у пострадянських країнах, враховуючи їхні дії  маніпуляційного  характеру. Її методологічні уподобання орієнтуються  на західних теоретиків постфемінізму, таких як: Рената Сельцль, Росі Брайдотті, Зіла Ейзенштейн та Джудіт Батлер. Жеребкіна та вищезгадані автори  підкреслюють кризу і зміни парадигми в сучасному фемінізмі, що передбачає тематизацію жіночої суб'єктивності, критику класичного ліберального фемінізму, перехід від «фемінізму рівності» до «фемінізму несхожості». 
   На думку Ірини Жеребкіної, ця методологія головним чином функціонує на рівні колективної несвідомості, тобто, її можна ефективно використовувати з метою аналізу характерних особливостей суспільств пострадянського простору. 
   Авторка ставить своїм читачам наступні запитання: яким чином влада має право говорити від імені жінок та визначати їхні інтереси? Як конструюються та представляються інтереси жінок в офіційному дискурсі та націоналістській ідеології? Поставлені питання виключають будь-який оптимістичний погляд на українську культуру, як схильну до фемінізму, і кидають виклик відродженню українського жіночого руху. 
    В своїй праці «Жіноча політична несвідомість» авторка аналізує традиції українського фемінізму, звертається до документів сучасних жіночих організацій  та досліджує трансформацію традиційного образу жінки в українській культурі та феміністичний рух в історичній періодиці дорадянського та пострадянського простору. Вона пише про історію українського жіночого руху як невдалого зусилля протистояння та боротьби. 

Список використаних джерел 1. Zhurzhenko, Tatiana: Ukrainian Feminism(s): Between Nationalist Myth and Anti- Nationalist Critique. IWM Working Paper No. 2/2001: Vienna 2. Mapping Difference: The Many Faces of Women in Contemporary Ukraine edited by Marian J. Rubchak 3. Жеребкіна Ірина [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://platfor.ma/lecturers/zherebkina-irina/.

Жеребкіна Ірина Анатоліївна

–  , основна   та   кафедри теорії культури та філософії в  ім. В. Н. Каразіна. До сфер діяльності доктора філософських наук входять: ,  та ,  та  
   Першою серйозною спробую впровадити феміністичні ідеї в сучасне українське суспільство і, зокрема, в академічні сфери, було створення Центру гендерних досліджень, що був заснований у 1994 році Сергієм та Іриною Жеребкіними в Харкові. Засновник і  директор  центру, Ірина Жеребкіна, філософ з особливим зацікавленням постмодернізмом, приїхала з Москви, де  працювала в Інституті філософії  Російської Академії Наук. Ірина Жеребкіна вивчала філософію в Києві і на початку 1990х років займала посаду в московському Інституті Філософії. 
   Центр є незалежною жіночою дослідницькою організацією та пізніше після створення був пов’язаний  з Харківським державним  університетом. Головними напрямками діяльності центру є літературна критика, психоаналіз та філософія постструктуралізму.
   Спочатку він мав тісні контакти з Московським центром гендерних досліджень та іншими подібними центрами в Росії, але згодом була також розроблена низка контактів в межах України. 
   Після декількох років існування Харківський центр заявив про необхідність розвитку постмодерністського підходу, літературної критики і сучасних феміністських теорій. Саме з позиції постмодерністської феміністичної  критики Ірина Жеребкіна написала свою книгу «Жіноче політичне несвідоме», видану в Харкові в 1996 році  російською мовою.
   Використовуючи  ідеї Лакана, Фуко и Деріда, а також сучасних західних феміністок, вона зробила першу серйозну спробу  критики українського націоналізму і  основного пострадянського політичного дискурсу з точки зору фемінізму. Аналізуючи різноманітні види історико-культурного матеріалу (наприклад, українську класичну поезію і прозу, історію жіночого руху початку 20 століття і документи сучасних жіночих конференцій), Жеребкіна продемонструвала історичну особливість в ідеології  українського жіночого руху, що визначається націоналізмом.
   Згідно її головної ідеї, одержимість націоналістською  ідеологією не дозволяла українським  жінкам-лідерам викладати проблеми з точки зору  фемінізму, описувати особливі інтереси жінок і захищати  їхні права. Пріоритет жіночих проблем був згублений, принесений в жертву нації. Згадуючи  зображення  жінок в поезії Тараса Шевченка, вона особливо підкреслила важливість образу «зґвалтованої матері» - української жінки, зґвалтованої москалями. Поезія Тараса Шевченка, одного з основоположників української літератури змальовує  пробудження української національної свідомості.
   За  словами І.А. Жеребкіної, образи Шевченка, жінки,  що стали  жертвами, були визначальними  в процесах формування національної ідентичності, оскільки  Україна, на той час, символізувалась образом «зґвалтованої  матері». Національна ідентичність сформувалася як спосіб протидії Росії. Цей вид постколоніальної ненависті до домінуючого образу можно розглядати в якості основного ресурсу для політики національної  ідентичності в сучасній Україні. 
   Внесок І. А.  Жеребкіної в український фемінізм був суворою критикою державного націоналістичного дискурсу і чіткою ідентифікацією фемінізму в Україні з радикальною опозицією домінуючій  ідеології і політиці. Ця політична  позиція одразу дала Харківському центру гендерних досліджень маргінальний статус в українському жіночому русі, а також в академічному житті. 
   З іншого боку, стратегія дистанціювання від сучасного жіночого руху була, звичайно, достатньо свідомим вчинком. Жеребкіна прагне говорити мовою сучасних західних  феміністок, и хоча вона іноді критикує західно-центровані підходи з позиції східноєвропейської жінки, її теоретична позиція, без сумніву, визначається  застосуванням деконструкції і інших потужних інструментів західного філософского дискурсу до матеріалів  української культури.
   Протягом  останніх  десяти років центр щорічно проводив  літню школу, що спеціалізується  феміністськими  дослідженнями для учасників  колишніх республік Радянського союзу.  Російська продовжує бути головною робочою мовою даної літньої школи, яка кожного року проводиться в АР Крим. В центрі публікується єдине видання на гендерну тематику не тільки в Україні, але й у всьому пострадянському просторі - російськомовний журнал «Гендерні дослідження». 
    Центр також редагує книги, загалом переклади західних феміністських праць та монографій авторства Ірини Жеребкіної. Позиція І. Жеребкіної відрізняється від проектів інших подібних центрів, адже вона свідомо позиціонує себе поза дискурсом національного фемінізму. Вона не визначає українське походження об’єкту своїх досліджень, надаючи перевагу наступним альтернативам: пострадянські країни, СРСР, перехідні суспільства і т.д. 
   І.А. Жеребкіна не приєднується саме до українського фемінізму, притримуючись дистанції від його традиційних положень. На відміну від її українських колег, вона з деяким скептицизмом ставиться до можливості незалежного феміністського руху та гендерних досліджень у пострадянських країнах, враховуючи їхні дії  маніпуляційного  характеру. Її методологічні уподобання орієнтуються  на західних теоретиків постфемінізму, таких як: Рената Сельцль, Росі Брайдотті, Зіла Ейзенштейн та Джудіт Батлер. Жеребкіна та вищезгадані автори  підкреслюють кризу і зміни парадигми в сучасному фемінізмі, що передбачає тематизацію жіночої суб'єктивності, критику класичного ліберального фемінізму, перехід від «фемінізму рівності» до «фемінізму несхожості». 
   На думку Ірини Жеребкіної, ця методологія головним чином функціонує на рівні колективної несвідомості, тобто, її можна ефективно використовувати з метою аналізу характерних особливостей суспільств пострадянського простору. 
   Авторка ставить своїм читачам наступні запитання: яким чином влада має право говорити від імені жінок та визначати їхні інтереси? Як конструюються та представляються інтереси жінок в офіційному дискурсі та націоналістській ідеології? Поставлені питання виключають будь-який оптимістичний погляд на українську культуру, як схильну до фемінізму, і кидають виклик відродженню українського жіночого руху. 
    В своїй праці «Жіноча політична несвідомість» авторка аналізує традиції українського фемінізму, звертається до документів сучасних жіночих організацій  та досліджує трансформацію традиційного образу жінки в українській культурі та феміністичний рух в історичній періодиці дорадянського та пострадянського простору. Вона пише про історію українського жіночого руху як невдалого зусилля протистояння та боротьби. 

Список використаних джерел 1. Zhurzhenko, Tatiana: Ukrainian Feminism(s): Between Nationalist Myth and Anti- Nationalist Critique. IWM Working Paper No. 2/2001: Vienna 2. Mapping Difference: The Many Faces of Women in Contemporary Ukraine edited by Marian J. Rubchak 3. Жеребкіна Ірина [Електронний ресурс] — Режим доступу до ресурсу: https://platfor.ma/lecturers/zherebkina-irina/.